четвер, 21 січня 2016 р.

Аматорська кіностудія "ВОЛИНЬ"


Як багато ми знаємо про волинське кіно? Сьогодні ми вирішили долучитися до світу кіно, нехай і аматорського, а від так і щирого та справжнього, відвідавши кіностудію «Волинь». Щоправда, чимось цей візит видався пізнім, адже справжнього господаря – Бориса Павловича Ревенка вже з нами немає… Проте, студію, музей кіно та експонати нам показала Світлана Зозуля –  чудовий журналіст,  аматор, яка залюблена в кіно вже більше 12-ти років. Щемить серце від того, що багато забуто, безповоротно втрачено, а ще більше гнітить байдужість влади, яка не спроможна, а головне, не хоче зберегти хоча б  тієї памяті, що лишилася від великої справи, для декого – справи цілого життя. Нам залишилося лише зберігати світлини шедеврів, переписувати колись відзняті фільми, програми, аби хоч якось зберегти їх від нестримної сили часу та передати для майбутнього покоління. Ми віримо, що є небайдужі люди і ми будемо продовжувати цю традицію, підтримувати найрідніше кіно, найближче, чим продовжуватимемо його життя! 



Ми із задоволенням переглянули короткометражний фільм "Йордан воду розливає із криниці лісової", в якому ще більше дізналися про українські традиції святкування Водохреща, приготування "Голодної куті", плетіння дідуха та багато іншого. Подивіться самі.

 









 

субота, 16 січня 2016 р.

Неймовірний ролик найкрасивіших місць України з висоти підкорює мережу

Івана Христителя

З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Зима.

На другий день після Водохрищ — Івана Христителя або «посвятки». В цей день господар, вставши ранком, брав у руки той хліб-сіль, що лежав під образами ще від «багатої куті», ніс у стайню, ламав на шматки і роздавав худобі разом з сіном, як останні різдвяні дари, — «щоб скотина плідна була».

Від Різдва до «Івана» жінки ховали свої починки — «щоб лихий ниток не плутав»1. А на «Івана» вони діставали свої кужелі, оглядали їх, але до роботи ще не бралися. Молодиці йшли в шинок, там вони сходилися «по родству» або «по кутках» — як де ведеться — і пили горілку, співали веселих пісень та примовляли: «Тільки й притики, що починки превеликі!» Мовляв, час уже братися й за роботу. Від Різдва до Івана Христителя в шинок ходити гріх, бо ще вода не посвячена, а на «Івана» вже можна.

В усі головніші свята — Різдво, Новий Рік, Водохрища — жінкам не можна ходити по воду, бо це «гріх». Цю роботу виконували за них парубки2, але на «посвятки» молодиці ставили їм могорич — «за те, що воду носили справно».

- - - - - - -

1 - В Англії в Різдвяні дні жінки, бувало, ні за що не залишали на ніч кужелі на прялках, щоб чорт не задумав сам сісти за роботу. В. Скот, т. IV.


2 - Село Іваньківці на Переяс
лавщині. За П. Чубинським, ІІІ, 5.

пʼятниця, 15 січня 2016 р.

Історія і традиції свята Водохреща

19 січня - Водохреща або Йордан


Ще не встигли прийти свята як скоро вони відійдуть. Як співається в коляді: «А той третій празник – Святе Водохреща». Хрещення Господнє — третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке в народі має назву Йордан, або Водохреща. Православні та греко-католицькі християни відзначають його 19 січня, тому воно збігається зі святом Богоявлення. Однак, ці свята слід розрізняти.
Із Хрещенням Господнім пов'язують хрещення в Йордані Христа. Коли Ісус Христос досяг 30-річного віку, він прийняв хрещення від Івана Хрестителя в річці Йордані. Коли вийшов на берег - з небес почувся голос Бога-Отця, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба. Звідси ще одна назва свята — Богоявлення. Православні та греко-католики вважають, що саме це свято засвідчує таїнство Святої Трійці. Адже в цей день, за християнським вченням, з'явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець — в голосі, Син Божий — у плоті, Дух Святий — у вигляді голуба.
Свято Богоявлення у перші віки християнства вважалося збірним, бо стосувався кількох подій із життя Ісуса Христа, які свідчили про Його божественність, а саме: його Різдва, поклону мудреців, Хрещення, чуда в Кані Галилейській і чудесного помноження хліба. Тому й сьогоднішню назву свята «Богоявлення», як стверджує у книзі «Пізнай свій обряд» о. Юліан Катрій, треба розуміти у множині, бо вона означає празник святих Богоявлінь.

Обряд Водохреща та свячена йорданська вода

Опівночі перед Водохрещам вода в ріках, як вірили селяни, хвилюється. Були колись такі відважні любителі таємного, що ходили вночі на річку спостерігати це явище, але... ріки в цей час, звичайно, покриті льодом, і що там під кригою робиться — невідомо. Та все ж набрана з річки опівночі перед Водохрещам вода — цілюща; вона зберігалась у «знаючих» селян за образами на випадок поранення або тяжкої хвороби.
Ще за тиждень перед Водохрещам колись парубоча громада, а пізніше окремі господарі — «спеціалісти» прорубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою і обливали буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста будували — теж з льоду — престол. Все це оздоблювали аркою з ялинових або соснових гілок — «царські врата».
Вранці у церкві відбувається Богослужіння. По Богослужінні весь народ іде процесією на річку до хреста. Попереду несуть дерев'яний церковний хрест і хоругви, хор співає «Голос Господній...», за хором іде священик, приклавши золотий хрест до чола, а за священиком — народ. До річки на Водохреща йдуть усі: старі, молоді і діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду. Хлопці ще несуть з собою голубів, а мисливці — рушниці, заладовані клейтухом. На колишній Гетьманщині, де ще козацька традиція не згасла зовсім, парубки та молоді чоловіки їхали до річки на конях, заломивши по-козацьки сиві шапки.
На річці, біля хреста весь похід зупиняється і стає на льоду великим барвистим колом, що здалека яскраво вимальовується на тлі білого снігового покривала.
Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а в цей час хор голосно співає: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи...» У свою чергу мисливці стріляють із рушниць, а хлопці випускають з рук голубів, які хмарою літають над «Йорданню».
Коли вже воду освячено, люди підходять до ополонки і набирають у свій посуд води. Всі, хто приїхав на «Йордан» кіньми — чи то верхи, чи то саньми — набирають відрами з ополонки воду і напувають своїх коней — «щоб хвороби не боялися та міцніші були».
Від найдавніших часів християнська Церква вважає освячену йорданську воду за велику святість. Її бережуть цілий рік, ласкаво називаючи "водичкою-йорданичкою". Ця вода має силу очищувати і зцілювати душу й тіло людини. Йорданською водою також скроплюють оселю, щоб оминало всяке нещастя і гарно велося в домі. Деякі священики навіть переконані, що не існує ліків кращих за святу воду. І що цікаво незрозумілим залишається той факт, як свячена йорданська вода не псується, не смердить, і може довго зберігатися. Кажуть, що, може, срібло помагає, яке є на багатьох хрестах у священиків.
До речі, усі більш-менш значні церковні свята супроводжуються освяченням води. Уперше людина занурюється у святу воду під час хрещення, зазвичай невдовзі після народження. Таким чином людина «оновлюється» для майбутнього достойного життя. Свячена вода неодмінно має бути присутньою під час освячення храмів, житлових і господарських будівель, а також усіх предметів, які використовуються під час богослужіння.

Йорданські традиції

Після водосвяття всі люди повертаються до своїх хат...
Поки мати або старша дочка подасть на стіл обідати, батько бере з-за образу Божої Матері пучок сухих васильків, мочить їх у свяченій воді і кропить все в хаті та в господарстві; потім бере ще крейду і пише хрести на образах, сволоці, дверях і миснику. Управившися з цим, батько сідає за стіл, а за ним і вся родина. Перед їжею п'ють свячену воду, оскільки вважається, що свячена на Водохреще вода має вживатися натще, адже саме за цієї умови вона має найбільшу силу.
По обіді дівчата бігають до річки вмиватися в «йорданській воді» — «щоб були рожеві лиця». На Гуцульщині хлопці водять своїх дівчат до ополонки — «щоб сі умила та красна була».
В місцевостях понад Дніпром було колись чимало вірувань та прикмет, пов'язаних з «Йорданню». Так, коли процесія йшла на річку, то «знаючі» люди придивлялися: якщо перед хоругвами пролетять горобці — нещасливий рік для дітей, граки — для молодих людей, а як про¬летять гуси, то старі люди цього року будуть дуже хворіти, а то й — боронь, Боже — вмиратимуть.
Якщо на Водохреща дерева вкриті інеєм, то на весні у відповідний день тижня — в п'ятницю, четвер і т. д. — треба сіяти ярову пшеницю: «вродить, як гай!»
Якщо на Водохреща день ясний, сонячний, то хліби в даному році будуть чисті, а якщо понурий, небо вкрите хмарами — у хлібі буде багато «сажки» (зони).
Попіл після Різдвяних Свят не можна зберігати — ні в хаті, ні в дворі, бо «буде пожежа»; ввечері ж на Водохреща його треба винести на річку і висипати на лід.
В той момент, як священик занурює хрест у воду, всі чорти та всяка нечиста сила вистрибує з річки і залишається на землі до того часу, аж поки якась із жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею впірнають у воду і всі чорти, що мерзли на землі. А тому побожні бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну на протязі цілого тижня після Водохреща — «щоб більше вигибло нечистої сили від водосвятських морозів».
«Моя теща, — згадує Свирид Галушка, — цілий місяць, було, і сама на річку не йшла, і інших не пускала — така була завзята проти чортів! ... Жінка не раз жартома сперечалася з нею: «Та що вони вам, мамо, зробили ті чорти — що ви на них так напосілися?» Де там!... і слухати не хотіла».
Дівчата, набравши з освяченої ополонки води, наливали у велику миску, на дно клали пучок калини або намисто і вмивалися — «щоб лиця красні були».
На Слобожанщині є повір'я, що в день Водохреща буває така хвилина, коли вода перетворюється на вино. Розповідають: один купець їхав з ярмарку і заїхав на річку коні напувати; але замість води він знайшов вино. Тоді купець напився, набрав з собою в посудину і поїхав. Не від'їхав він і однієї верстви, як захотілося йому знову напитися вина; але не довелось, бо в посудині була вже вода: вино знову перетворилось на воду.
Якщо перед обідом на Водохреща господиня місить тісто на пироги, то, витягнувши руку з тіста, не обтирає її, а йде в сад і обв'язує яблуневе дерево соломою, примовляючи: «Щоби сь на той рік родили яблука такі добрі і м'які, як тісто». Цікаво, що в західній Англії в дні Різдва Христового господині йдуть у сад і вклоняються яблуням, щоб ці дерева в наступному році щедро родили.
На колишній Гетьманщині парубоцтво мало такий звичай: по обіді на Водохреща сходилися на льоду хлопці з двох сусідніх сіл або двох «кутків» того самого села і билися навкулачки — хто кого переможе! Переможці забирали собі «орден» — хрест, вирубаний на льоду.
На Полтавщині був колись звичай на Водохреща вчити коней і молодих волів. Молодими кіньми їздили доти, доки вони не вкривалися потом, а спітнілих кропили «йорданською» водою — «щоб здорові і слухняні були».
Якщо ввечері зустрінеться в лісі вовк, то треба казати: «Де ти, вовче, був тоді, як Ісуса Христа на Йордані христили?» Вовк злякається, втече і більше на очі не з'явиться.
Як бачимо, в народних віруваннях часто зустрічається згадка про вовка. Цей хижак має тотемнічне значення (тотем — тваринний або рослинний символ) не тільки в українського, а й в багатьох інших народів, в першу чергу народів Східної Європи, де вовки звичайно водяться. Колись вовки завдавали не абиякої шкоди нашим селянам, нищачи свійських тварин. Поліщуки ділять вовків на дві породи: великих — «конюхів» з сірим хутром і малих — «свинятників» з хутром темнобурим. Зоологи не визна-ють такого поділу і вважають, що це залежить від віку звіра: старші — більші і сиві, а молодші — менші й темніші. Років з пів сотні тому вовки в Україні майже зникли, шкоди від них великої не було, а під час останньої війни, взимку 1942-го року, їх з'явилося знову багато, і вони як і колись, завдавали значної шкоди.
У цей день колядники приходять до кожної оселі з віншуваннями та щедрівками. У Буковині довго зберігався звичай серед парубків — співати величальних пісень у хаті господаря:
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в дворі, як у раю:
В тебе верби груші родять,
В тебе дочки в злоті ходять,
В тебе сини в царя служать,
Царевочку собі дружать,
В царя дочку заручили
Та й додому пригостили.
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в дворі, як у раю:
В тебе воли половії,
В тебе плуги золотії,
В тебе двори все кедрові,
В тебе столи калинові,
На них скати все ллянії,
На них блюда циновії.
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в полі, як у раю:
В тебе лани, як загаї,
В тебе хліби, як Дунаї,
На них жита, як жар, ситі,
А пшениця — як столиця,
В тебе вівси жубровії,
А ячмені золотиї.
Гей, ти, пане господарю,
 В тебе в колі, як у раю:
В тебе коні все турецькі,
В тебе зброї все стрілецькі,
В тебе воли, як стодоли,
А корови, як бороги,
В тебе вівці гори вкрили,
В горах зруби без рахуби.
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в скринях, як у раю:
В тебе скрині кованиї,
В них червоні небранії,
В тебе шуби соболеві,
Горностаї королеві,
А жупани — як у пана,
А контуші всі в кожусі.
Гей, ти, пане господарю,
Щасти, Боже, із Йорданом,
І з водицев, і з царицев,
З усім домом, з усім добром,
І з твоєю дружиною,
І з твоєю челядкою,
І з синами-соколами,
І з дочками, як чічками.
Господарю, як королю,
Щасти, Боже, з усім двором,
І з челядкою багатою,
І з ролями, і з ланами,
І з сусідами, і з панами,
І з Господом Христом Богом,
На здоров'я, на літ много!
Дай, Боже!
За таке привітання господар обдаровував, бувало щедрівників грішми на церкву. Береза, дякуючи господареві, каже:
«Що ми казали, аби так воно і сталося — і вам, і нам, і сему щасливому двору, і всему миру посполу. Най у вас святиться, веселиться, святая йорданськая водиця, як нині, і в рік, і від року в рік, і на цілий вік. Дай, Боже!»
У деяких місцевостях Поділля та в Гуцульщині в цей день святять «трійцю» — три свічки, зв'язані квітчастою хусткою, намистом і барвистими стрічками. До цього ще додають пучки червоної калини та сухих квітів — безсмертників, або васильків. З «трійцею» йдуть на «Йордан» переважно жінки і дівчата. Під час Богослужіння «трійця» запалюється від свічок, що горять на престолі. Коли вода вже посвячена, то перед тим, як іти додому, «трійцю» гасять, занурюючи свічки в ополонку, де відбувалося свячення води.
Як бачимо, «Йордан» або Водохреща — це чисто християнський звичай, що прийшов до нас на Україну разом із християнством і зайняв одне з найповажніших місць серед традиційних свят нашого народу.

О. Воропай "Звичаї нашого роду".

А опісля...

Наступного після Водохреща дня (20.01) люди справляли "посвятки" - тобто переходили до звичайного трудового ритму, та відзначали свято Івана Хрестителя. Остаточно роздавались тваринам ритуальні продукти з покуті й планувалась робота по господарству. Господині діставали свої починки (полотно, нитки й ін.), які перед Різдвом ховалися подалі від гріха, "щоб лихий ниток не плутав". З посвяток (20.01) вже знімались табу на відвідування корчми чи шинку, які діяли в Свята ("бо вода не посвячена"). Також жінкам вже дозволялося ходити по воду, чого вони не могли робити в свята.
Після Йордану наступали кількатижневі м'ясниці, під час яких ще можна справляти весілля і співати пісень. Після м'ясниць наступає найсуворіший Великий піст. Про нього кажуть так: "Великий піст усім притисне хвіст".
І ще кілька народних прикмет на Водохреща
Якщо все небо буде похмурим, то всякому хлібу родитися добре; якщо ж тільки на сході - добре вродить жито,  на  півдні  -  просо,  на півночі - гречка.
Якщо цього дня ясна й холодна погода - на посушливе літо, похмура й сніжна - на рясний урожай.
На Богоявлення сніг іде - до урожаю, ясний день - до неврожаю.
Вірили, якщо, йдучи на Йордан, пролетять поперед хоругв горобці, то велика смерть на дітей, граки - на молодь, а гуси - на літніх.
Під час освячення води йде сніг - добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.
Якщо вдень випав іній, то у відповідний день треба сіяти пшеницю.
Йде сніг - на врожай гречки: зранку - ранньої, вдень - середньої, а ввечері - пізньої.
Коли на Водохрещі випав повний місяць - бути великій воді.
Якщо в цей день зоряна ніч - вродять горіхи і ягоди.
Йде лапатий сніг - на врожай.
Якщо похмуро - хліба буде вдосталь.
На Водохрещі день теплий - буде хліб темний.
Коли на Водохреща риба табунами ходить - на рої добре.

Журнал "Сьогодні"_Новий номер


Перший номер журналу «Сьогодні», над яким працювала нова команда клубу – завершений! Запрошуємо вам до перегляду його online-сторінок 



субота, 9 січня 2016 р.

А ви чули про різдвяні писанки?

Ми всі звикли вважати, що писанки - традиційний атрибут саме великодніх свят. Але, виявляється, не все так просто.

Подейкують, що наші пращури розфарбовували яєчка не тільки навесні. Їх готували майже до кожного свята: чи то календарного, чи родинного (в подарунок до дня народження чи на весілля молодятам). Писанками прикрашали домівку, їх дарували близьким людям. Адже всім відомо, що саме писанка - найкращий оберіг від всілякого зла та негараздів.


Знавці кажуть, що писанки завжди були символом початку життя, народження нового, саме тому вони чи не найкраще символізують Різдво. Особливо досить часто про традицію різдвяних писанок згадують, коли говорять про поселення, розташовані ближче до гір, зокрема в Івано-Франківській області. Розповідають, що в далеких високогірних селах Гуцульщини різдвяні писанки й досі залишаються невід’ємним атрибутом святкового столу. До приходу християнства в ці місцини саме вони виконували роль родових оберегів. Тут вважають, що писанка, подарована на Новий рік чи Різдво, принесе в домівку мир та злагоду, захистить від усілякої нечисті, свято вдасться, а рік буде багатим та щасливим.




Писанка за мотивами різдвяної листівки Якова Гніздовського - митця української еміграції.



Розповідають також, що особливої різниці між великодніми та різдвяними писанками насправді немає. Хоча на Великдень зазвичай використовують теплі яскраві кольори, а ось різдвяне яєчко можна зробити блакитним, синім чи використати розпис білим по білому.
Окрім звичних "жабок", "косиць", "зірок", "хрестиків" та інших традиційних візерунків, зустрічаються на різдвяних писанках й інші малюнки (ялинки, сніжинки, янголята, Святий Миколай, Вифлиємська зірка, вертеп, колядники, різдвяні та релігійні мотиви чи навіть карпатські зимові краєвиди) або ж просто привітання до свят.
Часом до зимової писанки можуть додавати дзьобик та крильця, аби зробити таку собі новорічну пташку.  Але подейкують, що ця традиція була більше розповсюджена на сході України.
Але чому так мало українців знають про різдвяні писанки? Кажуть, що цей звичай настільки старий, що просто загубився в історії, тому навіть фольклористам та етнографам важко щось розповісти про нього.
 писанка писанка, фото писанки писанки, фото писанки, Різдво писанки, Різдво, фото писанка, Різдво писанка, Різдво, фото різдвяні писанки, Україна різдвяні писанки, Україна, фото
Хоча деякі українські писанкарки вважають, що писанки зі сніжинками чи іншими зимовими атрибутами – не більше, ніж красива прикраса, без глибокого змісту чи давніх традицій, тому не варто надавати їй якогось сакрального значення.
В Німеччині є містечко Зонненбюль, а в ньому розташовується музей, присвячений писанкам (є тут експонати і з України). Окрім великодніх яєчок тут представлені також і  різдвяні, зокрема із зображенням Ісуса, Марії та Йосипа. Анна Баркефельд, директор музею, каже, що оскільки яйце – символ нового життя, то й не дивно, що воно належить до різдвяної традиції. Окрім того, у багатьох народів і культур розмальоване яйце є не лише великоднім атрибутом.

Насправді, важко сказати, чи різдвяні писанки і справді є традиційними для нашої культури, однак, погодьтеся, традиція хороша, та й домівку чи ялинку можна доволі оригінально прикрасити. Окрім того це чудова нагода повправлятись в прекрасному стародавньому ремеслі писанкарства.
Тим більше сьогодні, з величезним вибором товарів для хендмейду, вам не обов’язково шукати матеріали, якими послуговувались ваші бабусі. Ви можете використати бісер, звичайнісінькі фарби, камінчики, наклейки – словом, всі підручні засоби, аби зробити свою писанку оригінальною і святковою.
Головне, пам’ятайте, приступаючи до роботи над писанкою, чи то різдвяною, чи великодньою, варто спочатку переконатися, що ти в доброму гуморі, не ображений, не злишся, адже яєчко вбирає всю енергетику творця і потім дарує її тому, кому вона дістанеться.


Веселих вам свят!



Використано матеріали: kosiv.org, atn.ua, pysankar.org.ua, vikna.if.ua, simya.com.ua

вівторок, 5 січня 2016 р.

Традиційний рецепт куті

Усе геніальне – просте! Гарно зварена пшениця, втертий мак, порізані горіхи, пахнючий мед – і будьте певні, ваша кутя обов’язково вдасться!

Інгредієнти:

Пшениця (кутя) - 450 г (0,5 л)
Мак - 200 г (1 склянка)
Волоські горіхи - 150 г (1 склянка)
Мед - 200 г (3-5 стол. ложок)
Вода - 2 л (усього 4,5 л, решта відцідиться)



Пшеницю на кутю заливаємо 2 л холодної води у великій (не менше 5 л) каструлі і залишаємо при кімнатній температурі на 8-10 годин, наприклад, на ніч.
Пшеницю перемішуємо, щоби підняти осад, і воду зливаємо. Додаємо 1,5 л свіжої води, накриваємо і доводимо до кипіння. Як тільки закипить (обережно, "бігтиме" через верх!), зменшуємо вогонь до мінімуму і варимо 1 годину.
 Тимчасом, мак заливаємо окропом, накриваємо і залишаємо на 1 год. За цей час пшениця звариться, її ще можна зняти з вогню і вкутати, наприклад, рушником, щоб "упріла".
 Воду з маку зливаємо (повільно, щоби не вилити і макові зернятка). Далі втираємо мак – можна традиційно, макогоном, або за допомогою блендера (обережно, може перегрітись!) чи м'ясорубки (перекрутити двічі).
 Горіхи перебираємо – щоб не зіпсувати кутю шматочком шкаралупи чи горіхової перетинки – і ріжемо на шматочки або розтовчуємо качалкою – хто як любить.

 До звареної пшениці додаємо мак, горіхи і, куштуючи, мед ("не передайте куті меду"!). Якщо ви звикли до рідшої куті – долийте трохи перевареної води. Можна додати розинки, інжир і навіть шоколад – на ваш смак і
фантазію.