Кавова акварель

Пригадую  часи,  коли пити каву стало «модно». І хоча  у старій матінці Австрії ту каву смажили, варили й вживали уже більш як півтора століття, у нашому провінційному, але гоноровому містечку теж мало-помалу вкорінювались цивілізовані звички.

 Хоча  варити  каву  у  нас по великому рахунку не вміли,  лише невдало  експериментували.  І на  кому – на нашому  «бомонді»,  бо хто ж іще з  роботящого  люду мав час, можливість і кошти щоденно випивати ту «каву» літрами? Але  творчий,  і  не менш працьовитий люд, збирався біля тієї нещасної кав’ярні, щоби, вистоявши годинну чергу, отримати свою порцію отого напою, смак якого могла  врятувати хіба що добряча  порція цукру. Та не це головне. Кава має напрочуд  дивну  властивість – розв’язувати  язики краще усякого алкоголю, об’єднувати людей різних національностей, статей, віросповідань, політичних  переконань. "За  кавою"  вирішуються  найглобальніші  проблеми  і  дріб’язкові побутові моменти  – від  покупки  чергової сукні,  подружньої  зради,  розлучення  аж до важливих  ділових контактів, підписання угод, списання боргу чи навпаки грошової позики «до зарплати».

Змінились часи. Змінились кав’ярні. Змінились відвідувачі. Навіть «кава» стала кавою! Але з того часу і по сьогодні затямила одне. Кавування – це своєрідний  ритуал. Це  невід’ємна частина життя мільйонів  людей у світі. Це  частина культури  нації. Це  щоденна потреба, як і читання новин, спілкування. Це звичка, залежність, прив’язаність. І не лише до самого напою, а й до посуду – філіжанки, горнятка. Відсутність можливості почати свій ранок із звичної процедури заварювання цього магічного напою інколи може зіпсувати настрій на увесь день і зруйнувати звичний хід думок.

Кава – як настрій – своєрідний камертон твого успішного дня. Смачна кава – успіх і позитив. Зварена  «за  правилами»,  за «рецептом» - безперечний поступ вперед, до перемоги. Якісні зернята чарівного дерева у змозі перетворити світ, що руйнується на «прекрасне і корисне». А ще – важливу  роль  відіграє  улюблена  каварня, затишна, по-домашньому рідна, із звичними  меблями та  аксесуарами, із  знайомими  обличчями і привітними посмішками.  Вона – як подруга, як затята твоя колежанка – може вислухати, порадити, налаштувати струни твоєї душі.

Без кави не уявляю свого життя. Мої ранки починаються з неї. Я залежна від кави. Я – каво манка. Це моя любов на все життя.

Автор: Олена Маланій

Чай-квітка, або таємниці зв'язаного чаю

Якщо вершина естетики у японців — традиція ханамі: милування квітами сакури чи уме, то у китайців — це точно заварювання, так званого, "зв’язаного" чаю (香片工艺茶), який також називають "квітучим". Його виготовляють з чайних листків (переважно зеленого чаю) та однієї чи декількох сухих квіток.

Використання зеленого неферментованого чаю обумовлене тим, що його листочкам набагато легше надати необхідну форму, аніж ламким і сухим листкам ферментованого чаю. Готовий напій зі зв'язаного чаю — це не лише оригінальне поєднання смаку та аромату чайного настрою, але й казкове видовище "розкриття бутона", котре можна спостерігати під час заварювання.

Традиція виготовлення зв’язаного чаю сягає часів правління китайської династії Сун (960-1279 рр.). Існують літературні згадки про "демонстраційний" чай, листя якого було зв’язане з квіткою для розваги імператора. Але найбільшої популярності цей напій набув лише у 80-ті роки минулого століття.

Абсолютно весь зв'язаний чай створюють вручну. Китайці — вправні чарівники у виробничих процесах, але автоматизувати виготовлення цього чаю неможливо. Все покладається на руку майстра та його фантазію. Зазвичай, готовий для заварювання бутон виглядає як кулька (куля — символ любові в Китаї) чи еліпс, але зустрічаються і сердечка, кільця, зірки, мініатюрні пагоди чи китайські ліхтарики, навіть зайці, рибки і дракони. На створення однієї композиції, в залежності від складності форми, досвідчений майстер витрачає від 1 до 10 хвилин.

Головні осередки виготовлення зв’язаного чаю: китайські провінції Фуцьзянь, Сичуань, Хунань і південно-західна частина Юньнаню. Для створення бутону обирають лише верхні листочки чи бруньки чайного куща Camellia sinensis, які збирають в особливий час: сезон дощів. Для збереження форми їх обробляють безпосередньо в день збору: зривають, сушать у спеціальних печах за температури 110°C (230°F), просіюють, зв’язують маленькими "снопами" і, зрештою, додають головний секрет — квітку.

Зазвичай, для зв’язаного чаю обирають хризантему, жасмин, османтус, лілію чи гібіскус, але зустрічаються і квіти амаранту, лаванди, конюшини, камелії, календули, лічі (червона слива), півонії. Одна або декілька квіток зв’язується із чайним листям за допомогою шовкової чи бавовняної нитки, і загортаються, мов капустина. Після цього бутон закручують в клаптик нейлонової тканини, надаючи йому потрібну форму, та остаточно висушують в печі з температурою 90°С (195°F). Готова композиція важить від 6 до 10 грамів і має бути абсолютно цілісною, щільною та пружною.

Зв’язаний чай не відноситься до окремого сорту, проте має чимало власних варіацій з казковими назвами: "Білий лотос втіхи", "Червона пагода", "Золотий злиток", "Квітка семи богинь", "Ароматний бутон", "Жасминова безсмертна діва", "Народження перлини","Ангел квітів".

Вся інтрига та краса зв'язаного чаю полягає в процесі його заварювання. Для того, щоб насолодитися процесом, слід використовувати скляний посуд. Найкраще взяти скляний чайник або келих. Залийте в посуд кип'ячену гарячу воду (не окроп — 80-90°С), а потім опустіть в неї бутон чаю. Приготуйтеся до містерії, вона почнеться з перших секунд. Бутон поступово розкриється, і ви побачите квітку, яка, в принципі, може бути будь-якого кольору: бузкового, жовтого, червоного, помаранчевого або білого. Та й форма квітки трапляється досить химерна. Листочки в цей час будуть розправлятися, й відкривати вашому зору всю красу та витонченість квітки.

Саме завдяки цьому процесу зв’язаний чай називають "квітучим" або "чай-квіткою", і додають характеристику "найбільш незвичайного і загадкового китайського чаю".

Чайний настій п’ють після повного розпускання бутону (зазвичай 3-4 хвилини), після чого його можна заварювати ще 2-4 рази, збільшуючи час кожного заварювання на 3 хвилини.

В заварюванні зв’язаного чаю, як і в милуванні квітучою сакурою, найголовнішим є відчуття часу. Точніше його відсутність. Для справжньої насолоди процесом ви маєте зупинити час — нікуди не поспішати, ні про що не думати, бути спокійним, розслабленим, і готовим сприймати прекрасне. Це своєрідна медитація, яка не тільки дарує вам неповторне дійство, але й виявляє повагу до майстра, який створив чай-квітку. Словом, насолоджуйтеся дійством!

Приємного чаювання!

Джерело: uamodna.com

А ви знаєте історію української гривні?

5 січня 1918 року на території України були введені в обіг так звані "100 гривень УНР", виконані за ескізом художника-графіка  Георгія Нарбута. Саме з цією купюрою пов’язаний вибір тризуба як символу Української Держави.

 Тризуб Володимира Великого, взятий художником Нарбутом за основу ескізу

Згідно з оголошеним ще в 1917 році конкурсом на найкращий проект грошового знаку, знаменний ескіз купюри номіналом в 100 карбованців виконав український  художник Георгій  Нарбут (1886-1920), один із засновників Української Академії Мистецтв. Художник створював замальовки мундирів  українського вояцтва, а також є автором малої Державної печатки України часів гетьмана Скоропадського. Його авторству належить цикл державних паперів, ескізи численних грамот, банкнот та марок. Не цурався Георгій Нарбут і більш вільних, навіть казкових тематик: свого часу проілюстрував безліч збірок казок та байок, зокрема, є автором ілюстрацій до творів Андерсена та Крилова.

Основною історичною та мистецькою цінністю створеної Георгієм Нарбутом купюри в 100 карбованців стало зображення тризуба як національного символу. За основу він взяв так званий "тризуб Володимира Великого". Слід зазначити, що тризуб як символ УНР був запроваджений лише 12 лютого 1918 року, тобто значно пізніше того часу, коли Г. Нарбут означив його центральною фігурою купюри.

В основу декору банкноти в 100 карбованців Г. Нарбута були покладені різноманітні етнічні символи та мотиви української народної творчості. Сама купюра виконана у стилі українського бароко, про що свідчить велика кількість завитків, орнаментів та інших елементів національного декору того часу.

Традиція використання суто українських національних мотивів була непорушною для Г. Нарбута і надалі. Напевно, основним його досягненням в реаліях того часу стало те, що художник в жодному разі не вдавався до копіювання усталених світових символів, але послідовно й невтомно створював свої. Тому всі купюри, спроектовані Г. Нарбутом, можна вважати самобутніми витворами мистецтва.

Хоча, як свідчать історичні твердження, сам митець був шокований своїм витвором, коли побачив його після випуску з поліграфії. Навіть найкраща київська друкарня Кульженків, якій доручили виконання замовлення, не знайшла відповідних фарб та паперу, тому кольорова гамма купюри Г. Нарбута і майбутньої грошової одиниці була спотворена до невпізнання.

У зв’язку з тим, що перший грошовий знак номіналом в 100 карбованців був надрукований на папері без водяних знаків (це пояснювалося тогочасною глибокою кризою вищеназваної друкарні), з’явилася шалена кількість підробок. Навіть грізний напис на реверсі купюри, який наголошував: "За фальшування Державних Кредитових білетів винуваті караються позбавленням прав і каторгою", не зупинив фальшувальників.

Відтак, вже 16 січня 1918 року випуск купюр цього номіналу припинили. Трохи пізніше, під час вивезення з Києва органів радянської влади, затиснених австро-німецькими та українськими військами, більшовики викрали кліше грошового білета та вивезли його до Москви.

Але, попри все, слід завважити, що запровадження саме цих 100 карбованців стало першим кроком до фінансової незалежності України.

Далі гривня видозмінилася вже за інших обставин, але витвір мистецтва Г. Нарбута закарбувався в народній пам’яті як вишукане, ні з чим не порівнюване творіння, уквітчане орнаментом, який нагадував етнічний жіночий одяг. До речі, за часів перебування вище зазначених 100 карбованців у обігу, купюру в народі лагідно називали "горлинкою" через схожість з українською вишивкою.

Джерело: http://www.uamodna.com/

У школі нам часто повторюють, що знати чужу культуру, традиції, історію потрібно, але найперше маємо не забувати про своє, рідне, берегти його і плекати. Зважаючи на це, члени нашого клубу відвідали презентацію видатної особистості,  української художниці, творчість якої відома у всьому світі – Марії Башкирцевої. Захід відбувався 9 листопада в Інституті філології та журналістики СНУ імені Лесі Українки, де були присутні шановані гості, викладачі, студенти, представники ЗМІ.

Під час презентації ми почули про життя Марії Башкирцевої, чудово те, що студенти робили інсценізації деяких періодів її життя, що допомогло нам, глядачам, краще зрозуміти  художницю, відчути її переживання, побачити процес творчості, який не міг не зацікавити. Марія була талановитою здібною ученицею відомого французького художника, стала першою жінкою-художницею,  чиї картини були виставлені в Луврі. Майже все її життя пройшло у Парижі, тому її вважають французькою мисткинею, але не варто забувати про українське коріння Марії, про рідні Гавронці (колись Полтавська губернія), де жив її тато, де були чудові сади. Останні її прижиттєві: «Мені так хочеться гавронських вишень і яблук… » .

Марія була невимовно сильною дівчиною, адже вона прожила усього 26 років, і за цей недовгий період змогла підкорити світ, а цим варто пишатись.  Вона була дуже вимогливою до інших, та найперше до себе, була обов’язковою у своїх почуттях, хотіла досягти успіху, працюючи безперервно і важко, хотіла підкорити світ, щоб про неї говорили і пам’ятали – так і сталося! Невимовна сила волі, впертість, де в чому юнацький максималізм, допомогли Марії стати вічним образом таланту, «білою дівчинкою, ангелом», - як її називали. Дивно, та із розповідей про Марію, ми зрозуміли для себе, що потрібно працювати для того, щоб втілити свою мрію у життя, бо за нас цього ніхто не зробить. Усі присутні, разом із нами, отримали багато позитиву, нових знань, можливість замислитись над тим, як ми живемо і чого хочемо. А ще – ми повірили у власні сили і тепер точно знаємо, що не лінуючись, працюючи не з примусу, а власної волі, можна отримати відмінний, а то й  найкращий результат!

Автор: Олександр УДОТ

           

Кохання в житті Лесі Українки

Кажуть, що справжній поет не повинен бути щасливим. Цей вислів можна віднести до долі Лесі Українки. Здається, вона народилася для щастя, адже Бог дав їй стільки талантів, але життєвий шлях виявився важким, тернистим, переповненим фізичного болю, душевних мук і нещасливого кохання...

Щастя Лесі в тому, що найрідніші люди завжди підтримували її, піклувалися про неї. Тридцять років вона боролася із невиліковною хворобою, і рідні люди, як могли, полегшували її страждання. Але жоден з них не міг захистити Лесю від неї самої, від її кохання. Вона любила без міри. Для письменників кохання – наче світло в кінці тунелю: без нього життя перетворюється на темряву, бруд та вічні пошуки себе. Тому творчість будь-якого поета чи прозаїка – це передусім історія його кохання, зрад, інтриг і пристрастей. Такі історії не схожі між собою, кожна має свою родзинку та особливе значення, і в тому, мабуть, головна принада любові.

МАКСИМ СЛАВІНСЬКИЙ

Уперше вихідець із освічених селян, який народився 12 серпня 1868 року в містечку Ставищі на Київщині, побачив Ларису влітку 1886-го у волинському селі Колодяжному, де її батьки мали чималий маєток.

Максимові було вісімнадцять, дівчині – п'ятнадцять років. Вона любила купатися в озері, та на той час навіть не підходила до води: соромилася своїх осоружних милиць. Коли недуга зачаювалася в кволому тілі, одразу ж відкладала їх. Юнак цього не помічав, бо був делікатним та ще й мав чимало парубоцьких справ разом із Ларисиним братом, який пізніше стане відомим письменником Михайлом Обачним і невтомним дослідником у царинах математики, фізики, астрономії та метеорології.

У квітні 1890 року Лариса надсилає братові Михайлові листа, де є такі рядки: "Філософи новітні, – // Ти, я та пан Максим…" У травні того ж року поетеса скаржиться братові, що Славінський не озивається до неї, й відверто додає: "Попроси п. Максима (…), щоб він переписав для мене переклад віршів…" Далі німецькою мовою наводяться промовисті слова Генріха Гейне: "І коли б знали ці маленькі квіти, як глибоко зранене моє серце".

Творчість німецького поета на довгі роки поєднала долі двох обдарованих людей. Збереглися десятки Ларисиних листів, у яких вона розповідає про подробиці затяжної спільної праці. 1892 року львівська друкарня Товариства імені Шевченка (серія "Всесвітні твори") оприлюднила "Книгу пісень" Генріха Гейне, де, до речі, автори вперше вжили в українській літературній мові звичні сьогодні слова "завжди", "промінь", "палац", "прийдешність"…

Саме ці високопоетичні, відкриті ними блискітки осяювали Максима та Ларису, коли вони зустрілися влітку 1892 року в Колодяжному. Взаємні почуття спалахнули з новою силою. Деякі дослідники вважають, що то було перше – ще дівоче – кохання волинянки. На такий висновок, зокрема, наводять спогади Олександра Шульгіна, оприлюднені після смерті дружини Максима Антоновича: "Тепер можна сказати і про зворушливий його роман із великою українською поетесою, в душі якої він лишив глибокий слід". Так чи не так, а з іменем Славінського пов'язано багато перлин Лесиної інтимної лірики: "Горить моє серце", "Стояла я і слухала весну", "Хотіла б я піснею стати", "Сон літньої ночі"… До "пана Максима" звернуті й такі слова: "Милий мій! Ти для мене зруйнований храм…"

Чому так сталося? Про це не знав і не хотів довідуватися ніхто – ні Олена Пчілка, яка мріяла про іншу долю талановитої доньки, ні найближчі друзі, ні самі закохані, котрих нещадне життя постійно вело й вело в різні боки, за протилежні небосхили. Лариса, ставши Лесею Українкою, ніде й ніколи не зронила жодного неґречного слова про Максима Славінського. А він завжди шанобливо говорив і про Ларису Косач, і про Лесю Українку.

Немає достаменних свідчень про те, чому перервалися ці романтичні стосунки – перейшовши у дружні (їхнє спілкування тривало ще впродовж багатьох років). Відомо, що Олена Пчілка недолюблювала хлопця, вважаючи його "лінтюгою", та навряд чи воля матері стала би перешкодою на шляху норовливої дочки.

Після смерті Лесі Українки Максим Славінський поринув у політичну діяльність, яку згодом високо оцінив Михайло Грушевський.

Саме перекладач творів Гейне за дорученням гетьмана Скоропадського у грудні 1918-го вичитував текст його відмови від влади. 2 вересня 1919 року уряд Української Народної Республіки, який тоді перебував у Кам'янці-Подільському, призначив Максима Славінського міністром іноземних справ. Пізніше, ставши емігрантом, він займався дипломатичною роботою. 27 травня 1945 року був заарештований у Празі радянською контррозвідкою. Після катувань на допитах помер о 23-й годині 30 хвилин 23 листопада в камері Лук'янівської в'язниці. Було йому тоді 77 років.

НЕСТОР ГАМБАРАШВІЛІ

Вивчаючи інтимну лірику Лесі Українки ("Як я умру...", "Так прожила я цілу довгу зиму", "Не дорікати слово я дала..."), простежуємо стосунки Лесі з Нестором Гамбарашвілі, які, за твердженням деяких біографів, були більш ніж дружніми. Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість. Леся давала Несторові уроки французької мови, він її вчив грузинської. Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихоліттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе.

У 1897 році різко загострилася хвороба Лесі. Боротися з недугою вона подалася до Ялти. Там, отримавши якось чергового листа від матері, письменниця дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі. Леся це коментувала іронічно: "Попався, жучку, в панську ручку!" Та для неї це була тяжка драма - мати навіть ховала подалі отой кинджал. 1958 року Нестор (тоді старший науковець Управління заповідників при уряді Грузинської РСР) побував у Києві й плакав над Лесиною могилою.

СЕРГІЙ МЕРЖИНСЬКИЙ

Однак справжнім, великим, спалюючим і знищуючим коханням Лесі Українки був Сергій Мержинський. Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського – туберкульоз легенів (сухоти). Він приїхав з Мінська, де служив на залізниці.

Вперше про Мержинського згадується в листі до матері 21 липня 1897 р. "Мій новий знайомий панич Мержинський (направленний до мене Тучапським)". З цьогож листа дізнаємося, що Мержинський живе в Ялті, в частині міста, де багато куряви і не видно моря. З листа стає зрозумілим, що знайомство було викликане зв'язками Лесі Українки з кримською соціал-демократичною організацією.

І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі,

тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те,

що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу.

"Він мало знав життя, і тим тяжче для нього були його грубі поштовхи. Будучи найбільш зворушливим і ніжним товаришем, він до себе викликав гаряче дружнє ставлення, але однак завжди почував себе самотнім, і його улюблений вислів був дуже песимістичний: "Sois malheureux et tu seras seul" (Будь нещасливий і ти будеш самотній)." "Тільки останні роки короткого життя Сергія Костянтиновича були осяяні світлом прекрасної дружби і ніжного піклування друга-поєта…"- Леся Українка.

Сергій закінчив Київський університет, був дуже освіченою й цікавою людиною, громадським діячем (соціал-демократом), шанувальником театру, робив переклади з англійської мови. У Лесі з Сергієм було дуже багато спільного в поглядах на життя. Він подарував поетесі кольорову репродукцію "Мадонни" Рафаеля, з якою вона ніколи не розлучалася. З Сергієм Леся піднімалася на Ай-Петрі, де побачила незвичайну квітку – гірський едельвейс. Її поетична душа назвала квітку "ломикаменем". Саме в Ялті розцвіло їхнє кохання.

Але доля відміряла Сергію дуже короткий вік. Давня хвороба легенів несподівано активізувалася з небувалою силою. Він жив у своїх родичів у Мінську. Ще весною, коли Леся була в Мінську, викликали лікаря, який нічого втішного не сказав. Пожурились обоє, посумували, покладаючи надії на щедре літо і цілюще південне море. З наближенням зими Мержинському все дедалі гіршало…

Батьки не схвалювали доньчиних почуттів. Вважаючи, що вона марнує себе чужим лихом, коли сама ледве стала на ноги після стількох недуг. Вони недокоряли вголос, не перешкоджали чинити їй, як вона хоче. Однак мовчки засуджували все це. І від цього ставало ще тяжче. Невимовна туга звучить у цей час у її творах:

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згубленйй світе!

В листі до сестри Ольги Л.Українка пише: "Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду". Коли раптом запроменіла крихітна надія, Леся планує разом з Сергієм вирушити на лікування до Швейцарії: "Я поїду, хоч би там що. Коли не стане на се моїх грошей, я позичу, дістану ще яку роботу і все-таки поїду. Як тільки з початком зими С.К. поправиться (я таки маю на се надію), ми з ним рушимо".

Чотири рази за 1901 рік вона, перемагаючи власний біль, їздила до нього. Мов на крилах, летіла вона до Сергія, бо знала, що потрібна йому, а він з егоїзмом помираючого просив Лесю написати листа іншій жінці про троянди його кохання, які ніколи не зів’януть. Цю чашу Леся випила до дна. Що може бути трагічніше: вмираючий знесилений чоловік і безнадійно любляча жінка все розуміють, але нічого не можуть змінити.

Мій друже, любий мій друже, створений для мене,

як можна, щоб я жила сама,

тепер, коли я знаю інше життя?

Вони не вводили в оману ні себе, ні одне одного: Сергій знав, що Леся кохає його, а Леся знала, що його серце належить іншій жінці. Це був час надзвичайного трагічного напруження. Леся намагалася підбадьорити хворого. В той час вона пише одну з найсильніших своїх драм — "Одержима". Критики вважать, що саме тоді народився в Україні новий драматург. У листах до близьких і друзів Леся намагалася бути бадьорою. Писала, щоб їх заспокоїти, що навіть поправилась, але розуміла, що скоро назавжди втратить кращого друга. На руках Л. Українки коханий помер.

Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і

згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці,

де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть,

як твої любі листи, мій друже…

Хоча вона знала, що нема порятунку, але смерть Мержинського стала величезним ударом для письменниці, надівши жалобу, Лариса Петрівна вже до кінця своїх днів не знімала одягу чорного кольору. Багато віршів присвятила Сергію Костянтиновичу...

Уста говорять: "Він навік загинув!"

А серце каже: "Ні, він не покинув!"

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б'ється враз зі мною:

"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"

Довго не заживала глибока рана на палкім серці Лесі Українки, і не раз тужливі мотиви вривалися в її поезію. Надмірне напруження, нервове й фізичне, надзвичайна перевтома дали свої тяжкі наслідки - вона знов захворіла. Тридцятилітня війна тривала з новою силою. Підступна хвороба загрожувала життю як ніколи. Треба знов лікуватися. Знов госпітальний режим і бездіяльність.

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе:

візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

КЛИМЕНТ КВІТКА

Хвороба і смерть Сергія Мержинського вимучили Лесю і фізично, і морально. Крім того, усе її життя було боротьбою з власною хворобою. Перші ознаки сухот з’явилися ще в 11 років – цією хворобою була уражена в неї рука. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років хвороба ослабла, але в середині 90-х перекинулася на ногу. 1897 року дівчині роблять операцію в Берліні, але 1901 року, після того, як Леся доглядала хворого Мержинського, вона захворіла ще й на сухоти легень. Відтоді поетеса жила в санаторіях у Карпатах, у Сан-Ремо, дві зими на Кавказі. Потім – Ялта, Кутаїсі, знову Берлін.

У 1907 році письменниця приїхала до Криму, щоб лікувати свого друга Климента Васильовича Квітку. Згодом ця людина стане її чоловіком. Климент був молодший від Лесі на дев’ять років. Повідомлення про її заміжжя стало для близьких несподіванкою, адже вони вважали, що з її боку кохання не було. Хоча визнавали, що Квітка обожнював Лесю. "Справа скінчена – ми звінчалися, – пише поетеса у листі до рідні. – Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб без оглашеній... Ми не запрошували нікого, крім свідків... Сподіваюсь, що тепер матимемо спокій хоч від людей... все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим".

У листопаді 1898-го Леся Українка читала своє оповідання "Над морем" в літературно-артистичному гуртку Київського університету. На тих читаннях був і студент-першокурсник Климентій Квітка. Він іще з 16 літ захоплювався збиранням народних пісень. Леся тоді запропонувала йому записати від неї пісні, які знала. Співала йому до останніх днів свого життя.

Коли вона одружилася з Квіткою, їй було вже 37 років. Можливо, там не було палкої пристрасті, але поетеса відчувала потребу мати біля себе вірного друга. Климент Квітка завжди був поруч, коли їй було погано. Вони розуміли одне одного. Їх поєднувало щось глибоке, духовне. Леся вважала, що кохання — це перш за все самопожертва. Вона фактично врятувала чоловіка, наполігши на терміновій поїздці до Криму. Климент був у дуже поганому стані (також хворів на туберкульоз), однак теплий клімат і активне лікування допомогли.

Вони були дуже різними. Скажімо, Леся могла захопитися давньоєгипетською поезією, бо знаходила там перегук із давніми нашими піснями. А Квітка поетом не був, він довіряв лише цифрам. Про "перегук мелодій" України та Єгипту міг говорити тільки після того, як скрупульозно підраховував кількість тактів у музичній фразі. Ця арифметика дозволяла визначити вік пісні.

Після того, як вони одружилися, Леся перестала грати на фортепіано - боялася свого непрофесіоналізму. Перед Лисенком грала, а тут - соромилася.

Леся його називала Квіточка. А частіше - Кльоня. 1902 року, коли їхній роман вийшов на яв і викликав переполох у родині Косачів, Леся писала до сестри Ольги: "Наші устроїли мені "бенефіс" - на три тижні всі замовкли, ніхто ні слова. Ну правда ж, не статуїть так робити?". Було в неї таке іронічне слівце - "не статуїть".

А далі писала: "Квіточку слід би "взяти в руки", страх воно бідне тепер. Іще, як на те, і матеріальні справи чортзна-як стоять. Та ще лікарі наговорили йому всяких дурниць". І справді - згодом у Квітки знайшли сухоти.

До 1917-го чоловік Лесі Українки був юристом. Пошуки заробітку носили його від Тифлісу й Одеси до Петербурга. Йому було про кого дбати: названа сестра Марія й названа мати Феоктиста Семенівна Карпова. Остання, як і Лесина мати, зовсім не вміла рахувати грошей.

Климентій Квітка (стоїть) зі старшою сестрою та її родиною, кінець 1890-х. 
Виховувався у родині київських міщан Карпових – мати, овдовівши, не могла утримувати сина

Коли Леся прийшла в цю сім'ю, намагалася "не обтяжувати Кльоню". На лікування до Італії та Єгипту їздила за власний кошт. Батько продав записаний на неї маєток у Торчині, але тих грошей вистачило ненадовго.

Олена Пчілка, мати Лесі Українки, вважала, що бідний Квітка спокусився на гроші їхньої родини. "У мами пробилося якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні, - нарікала Леся в листі до сестри Ольги. - У мами був неприємно-холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою і т.п. "симптоми"… Се, я вже бачу, починається "ревность материнська", але все одно, може, тій ревності буде дальше ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності, у всякім разі, не мамині холодні міни можуть нас посварити… Кльоня ж нічим не завинив проти мами, навпаки, спочатку він навіть дуже її ідеалізував".

Олена Пчілка звикла дивитися на гроші, як на щось не гідне шляхетського стану: "Що, справді, дивитися на ті гроші! Ну їх к чорту!". Утім, і на тих, у кого грошей нема - зокрема, на зятя, - також дивилася скоса. Та згодом, на початку 1920-х, сама жила дуже бідно. Й у листах уже до "вельмишановного Квітки" просила його перевидати якісь її твори заради заробітку. Ще писала: "Повага моя до Вас за довгий час нашої знайомости й поріднення зміцнилася".

В одному з тих листів зізнавалася, що колись співала для Лисенка народну пісню "Олеся". Пам'ятала мотив, але забула слова, і на ходу сама придумала слова "в народнім дусі". А Лисенко взяв і опублікував цю пісню як народну. Пчілка знала, що Квітка-науковець не терпів таких вольностей. Отже, дражнила його.

Зліва направо, сидять: Максим Мержинський, Михайло Кривинюк, П.Карташевський, Єлисей Тригубов, Климентій Квітка. Стоять: Л.Жебуньов, А.Трегубова, Ольга Косач-Кривинюк, Олена Пчілка, Катерина Тригубова, Леся Українка. Колодяжне, 1906 р.

Тоді ж у Квітки відкрився туберкульоз. Леся ще йому допомагала лікуватися. Боялася втратити, як раніше Сергія Мержинського - від тієї самої хвороби він помер на руках поетеси 1901-го. Із Квіткою сталося навпаки.

Останні дні Лесі Українки пройшли далеко від батьківщини. Поетеса померла на невеличкому гірському курорті Сурамі (поблизу Боржомі). У хвилини смерті біля її ліжка були мама та Квітка. Була біля неї і її молодша сестра Ісидора, яка у хвилини смерті Лесі стояла на пероні й зустрічала потяг із їх старшою сестрою – Ольгою. Лесю Українку поховали в Києві на Байковому кладовищі поряд із могилою батька та брата.

Попрощатися з поетесою прийшло дуже багато людей, приїхали делегати з різних куточків країни. Людей прийшло так багато, що було припинено рух трамваїв. Процесію з усіх боків оточили жандарми. Перед входом на кладовище поліція перегородила дорогу й пропускала лише родичів і близьких. Але юрба прорвала кордон і приєдналася до процесії. Навіть після смерті Леся Українка викликала страх в уряду Російської імперії, мабуть, лякали її слова: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала!"

Після Лесиної смерті 33-річний Квітка вважав себе старим. Одначе прожив ще 40 років. Казав, що витратив найкращу частину життя на каторжну службу заради заробітку для родини. І лише під 40 літ міг дозволити собі купувати потрібні книжки.

За Центральної Ради служив одночасно у двох міністерствах - освіти і юстиції. А навесні 1918-го писав тещі в Гадяч, що перед тим мав багато нервової роботи, майже не спав. І "тільки з початком більшовицького нападу, під обстрілом артилерії, я трохи по-людськи пожив. Вечорами читав Шекспіра, грав Моцарта і Бетховена". Червона артилерія Муравйова тоді обстрілювала Київ не "трохи", а тиждень.

Лиш одне могло вразити Квітку - коли при ньому згадували про Мержинського. Навіть у старості він сприймав це болісно.

У більшовицькій владі Квітка відчував небезпеку. 1923 року нібито збирався до США. Теща, Олена Пчілка, писала: "Що се ви вигадали про подоріж до Америки?! Осе то мене вже зовсім не тішить! Не для нас тая Америка! Тяжко там для життя й холодно для душі нашому братові! Та й що ж би було з друкуванням Лесиних творів, якби Ви виїхали?!"

1933-го його арештували в Києві - згадали урядування за Центральної Ради. Пробув у тюрмі півтора місяця. До камери підсадили стукача, і той писав начальству, що Квітка завжди з ентузіазмом чекав допиту - "щоб швидше все розказати та йти додому, бо там багато роботи!" Після допиту казав:

- Слава Богу, мене питали про те, чого я не знаю, - й одразу брався записувати пісні від в'язнів.

Коли випустили, подався до Москви. Став професором консерваторії, викладав музичну культуру народів СРСР. Музика мала для нього математичний вимір, а математика - наднаціональна.

1934 року в Москві його знову заарештували - уже як "російського націонал-фашиста" у сфабрикованій справі Російської національної партії. Квітка отримав три роки таборів у Середній Азії. Вийшов достроково 1936-го й був поновлений на роботі. Судимість зняли 1941-го. До кінця життя Квітка був науковим керівником заснованого ним Кабінету з вивчення музичної творчості народів СРСР - тепер Московський науковий центр народної музики ім. Климентія Квітки.

У 65 Климентій Квітка одружився з 25-річною піаністкою Галиною Кащеєвою. Вона захистила дисертацію про українські народні думи й працювала на теоретичному відділенні Московського музичного училища ім. Гнесіних. Коли в нинішніх музикознавців розпитуєш про Кащеєву, вони дивуються: мовляв, навіщо це вам? Він - світова величина, а вона хто?

Галина Кащеєва збиралася написати книжку про чоловіка, але померла від ангіни 1962-го. Як і Лесі, на день смерті їй було 42 роки.

"Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю… Не знаю і, скажу правду, знати не домагаюсь. Люблю і вже. Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. У світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю - любов'ю!" - Леся Українка.

Джерело: spadok.org.ua

Історія кохання гетьмана Богдана

Він створив могутню армію, перед величчю якої тремтіла вся Європа і вперше за багато століть об’єднав розрізнені землі у могутню козацьку державу. На цього чоловіка молилися тисячі українців, увесь світ знав його як талановитого полководця, знаменитого гетьмана, якого вважають творцем нової епохи в історії України. Та мало кому відома найбільша таємниця Богдана Хмельницького - чоловіка, який став символом козацької доби.

Це фільм польського кінорежисера Єжи Гофмана "Вогнем і мечем". Багатотисячну армію козаків веде хитрий і безжальний гетьман Хмельницький. Його війна ламає долі двох закоханих людей – шляхтича Яна Скшетуського та князівни Гелени. Їх щастю заважає козацький отаман Іван Богун. Український отаман і польський шляхтич до останнього б’ються за любов прекрасної дівчини, яка залишилася сиротою.

Так, історія вигадана, але 1999 року ця сага про кохання на тлі війни зібрала у прокаті 40 мільйонів доларів. "Вогнем і мечем" визнали найкасовішим польським фільмом. Хоч глядачі і розуміли: все це – лише вигадка.

Але існували інші, абсолютно реальні люди, які жили у той же час. І саме їхню дивовижну історію кохання відтворив у своїй повісті Генріх Сенкевич. Вони кохали та ненавиділи, страждали та зраджували, багато разів їх розлучали та все одно вони лишилися разом – Богдан Хмельницький та кохана немолодого вже гетьмана, красуня Гелена. Вона теж шляхтянка-сирота, але свій вибір дівчина зупинила не на польському шляхтичі, а на Хмельницькому. Гелену Хмельницьку і досі вважають найзагадковішим персонажем української історії 17-го століття… Ким була ця жінка? Що і, головне, навіщо так ретельно приховували літописці Богдана?

Він був сином Чигиринського підстарости, шляхтича українського походження, разом із армію Речі Посполитої ще юнаком воював проти турків і татар. Саме за заслуги перед польською короною рід Хмельницьких отримав невеличкий хутір Суботів, поблизу Чигирина. Дружина, 3-є дітей. маєток і спокійне життя. Якби тоді у життя Хмельницького не прийшла біда, ми б ніколи не почули про гетьмана Богдана…

Хмельницькому було 45, коли захворіла його дружина Ганна. Після народження 4-й дитини вона не мала сил займатися родиною та господарством. Саме тоді у родині Хмельницьких і з’явилася помічниця на ім’я Гелена. Вона була сиротою, дочкою шляхетних, але збіднілих дворян. І не могла розраховувати на вдалий шлюб, адже не мала батьківського спадку. Однак мала дещо більше – неймовірну вроду.

У 17 столітті шлюби здебільшого були не любовними, а політичними та комерційними союзами. Таким був і шлюб небагатого Хмельницького. До одруження він бачив свою наречену Ганну Сомко лише кілька разів. Потім було весілля і 10 років розміреного спокійного життя.

З появою Гелени маєток ожив. Молода працьовита полячка з хатньої робітниці швидко перетворилася на члена родини. Зазвичай спокійний, та навіть відсторонений Хмельницький змінився. Він вперше за багато років із задоволенням затримувався вдома і військові наради проводив тепер лише у Суботові. Богдан лютував на самого себе, бо не знав, як поводитися. Гелені на той час було лише 20, а Хмельницькому – удвічі більше. Та 1647 року сталося горе: здоров’я дружини раптом погіршилося і вона померла…

Перший вдалий шлюб приніс йому гроші, другий міг би сприяти кар’єрі. А кохання… Хіба воно зникне, якщо він одружиться з іншою? Гелена випадково почула, як Богдан говорив комусь із старшини про своє майбутнє одруження, навіть радився, підбирав вдалу партію. Саме у момент найбільшого відчаю Гелена побачила нового гостя, який приїхав до Хмельницького – Чигиринського підстаросту Данила Чаплинського. І саме цей чоловік зіграв фатальну роль у житті Гелени та Богдана.

Він був дрібним шляхтичем та мав хороші зв’язки при дворі. 50-річний вдівець часто навідувався до Суботова, але не у справах. Навпаки, Хмельницького він терпіти не міг, та надто вже подобалась йому красуня Гелена.

Останній приїзд Чаплинського змінив усе. Того ранку Суботів здригнувся від страшного тупоту кінських копит. Просто на маєток із шаленою швидкістю нісся загін козаків. Вони налетіли на подвір’я і шматували кожного, хто траплявся на шляху. Заради Гелени Данило спалив маєток і наказав нагайками побити сина Хмельницького Остапа, який спробував захистити дім. Ані Хмельницького, ані його старших синів удома не було. Нікого, крім Гелени.

Саме тоді Богдан зрозумів: жінка, яка була йому потрібна, завжди знаходилася поруч. Він вирішив повернути Гелену, чого б це йому не коштувало. Тоді він навіть не підозрював, що цією ціною стане визволення України.

Хмельницький вирушає до Польщі. І тільки там дізнається: Чаплинський добре підготувався до свого злочину. Перед тим як спалити маєток, він довго збирав документи на право власності і за ними виходило, що рід Хмельницьких не мав права володіти Суботовом. У них на це був лише неписьмовий дозвіл короля.

Та Хмельницький не боявся. Він був впевнений, що король захистить його права. Та відповідь короля стала для нього ударом. Король і не збирався допомагати сотнику… Ця історія детально описана у літописі Граб’янки.

Повернувшись додому, сотник збирає невеличкий загін реєстрових козаків просто до маєтку Чаплинського. Та загін розбили вщент, а самого Хмельницького кинули у в’язницю. Сотника оголосили зрадником та позбавили усіх прав та вольностей. Тоді ж він дізнався: його кохана Гелена вийшла заміж за Чаплинського.

Історики припускають: колишнього старосту викупив з неволі його близький друг, полковник Кричевський. Та існує й інша, доволі суперечлива версія. Чаплинський погодився звільнити Хмельницького за однієї умови: Гелена більше ніколи не згадає цього чоловіка. Цю версію довгий час вважали міфом, поки дослідники не з’ясували, що описана історія – не вигадка. У літописі Самійла Величка чітко вказано, що саме завдяки Гелені Богдан Хмельницький опинився на волі.

У Чигирині він надовго не затримався. Разом із сином він поїхав на Січ, туди, куди не насмілювалися наближатися найкращі слуги корони польської. Хортицю поляки вважали місцем небезпечних бунтарів. Хмельницький став першим гетьманом, якому вдалося згуртувати цю силу і перетворити її на потужну дисципліновану армію, якої боялася вся Європа.

Тоді Січ жила переважно набігами та веселими гулянками. Часто козаки-найманці допомагали сусіднім державам боротися проти турків і татар, але громадянською позицією не переймалися. Саме тоді, коли на Січ приїхав ображений Богдан, він збурив цю некеровану силу закликом – захистити православну церкву та Україну, покарати поляків. І тоді енергія козаків нарешті отримала вектор.

Запальний характер. Відвага. Мудрість. Його поважали і боялися. Жодним вчинком чи словом він не видав своєї таємниці. Поступово він зібрав величезне військо і готувався до війни. Він навіть наважився попросити військової підтримки у татар. Але оскільки не міг заплатити зараз, то мав залишити татарам найцінніше – свого сина.

Тим часом поляки знали, що десь на сході Хмельницький організував повстання. Король, який не підозрював про силу війська Хмельницького, послав йому назустріч 30 тисячну армію. Війська розділили на 2 частини. Реєстрові козаки разом зі старшиною мали дістатися ворожого табору по Дніпру. Польські драгуни вирушили суходолом. У гетьмана не було шансів. Але в останній момент сталося непередбачуване: Хмельницькому вдалося переконати реєстрових козаків підтримати його. Саме ця подія стала вирішальною у війні, з якої почалася нова епоха в історії України.

Під Жовтими Водами Хмельницький вщент розгромив найкращу польську армію та повернув з татарської неволі свого сина. За Тимоша він розрахувався взятими у полон знатними шляхтичами. Одна битва змінювалася іншою. Хмельницький не давав перепочинку ні собі, ні війську.

Вона чекала цього довгі місяці. І жодного разу не порушила обіцянку, дану своєму чоловікові. У присутності Чаплинського Гелена більше не згадувала Хмельницького. Та у цьому не було потреби. Ім’я гетьмана було у всіх на устах. Поляки у Чигирині посилили охорону і чекали на війська короля, але марно. Козаки взяли Чигирин практично без зусиль. В останню мить перед від’їздом дружина Чаплинського відмовилась тікати з ним.

Гетьман не міг повірити. Вона не поїхала, вона лишилася заради нього. Гелена хотіла покаятися, розказати про причину одруження, усе пояснити. Але Богдану було байдуже. Вони повінчалися наступного ж дня, хоча розуміли, що цей шлюб не може бути дійсним. Так Гелена знову стала незаконною дружиною Богдана.

Здавалося, перемоги ще ніколи не давалися йому так легко. Людині з таким статусом уже не треба було нічого просити. Церква сама про все подбала. Це був небачений випадок: вперше церква визнала шлюб Хмельницького та Гелени. І це при живому її чоловікові.

Та чому Хмельницький не довів цю війну до кінця? У будь-якому разі, замість скерувати військо на Варшаву, Хмельницький повертає його до Чигирина, до своєї гетьманської столиці. А з королем Яном Казимиром укладає мирну угоду, за якою Польща визнала незалежну козацьку державу та обіцяла не втручатися у її устрій. Це стосувалося лише незначної території навколо Києва та Чигирина. Решта земель разом із селянами, як і раніше, були за шляхтою.

Сторони розійшлися, а гетьман поспішив додому, до Чигирина, де на нього чекала Гелена. З того часу Хмельницький майже не залишав своєї резиденції. Та спокій тривав недовго. 1651 року Чигирином пронеслася звістка: поляки порушили Зборівську угоду і виступили на територію України. Вирушаючи на нову війну, Хмельницький не знав, що більше ніколи не побачить своєї коханої.

Берестечко. Це мала бути остання битва. Багатотисячне військо чекало наказу гетьмана. Хмельницькому хотілося відпочити перед вирішальною битвою. Він майже заснув, коли почув знайомий голос. У Тимоша тремтіли губи: Гелена померла. Тиміш казав, що разом із коханцем із оточення гетьмана вона обікрала казну, а ще приготувала отруту для Богдана. І за це Тиміш стратив Гелену та її коханця – повісив на воротях у Чигирині.

Битва під Берестечком тривала 12 днів. Вона стала однією з найкривавіших в Європі. Це була фатальна поразка війська Хмельницького. Йому більше так і не вдасться відновити для України статус незалежної козацької держави…

Невдовзі він отримав звістку, що Тиміш загинув у бою. За рік Хмельницький втратив усіх, кого любив. За порадою старшини Богдан знову одружився, але цей шлюб так і не приніс йому щастя. Його третя дружина до кінця життя доглядала Хмельницького, вела усі політичні справи, проводила наради та видавала універсали. Саме за її сприяння історію кохання Гелени та Богдана усі забули.

Відтоді козацька держава надовго зникла з мапи Європи. А про Богдана Хмельницького знову заговорили аж у 20-му столітті…

Джерело: http://www.uamodna.com/

Смачна українська кава ІСНУЄ ! ! !

Які асоціації викликає у вас слово "кава"? Для когось – це спосіб прокинутися зранку і бути бадьорим впродовж дня. Для когось – приємний аромат і смак, що приносить неабияку насолоду. Для інших – це зустріч з друзями в теплій атмосфері або цілий ритуал, який дозволяє розслабитись і поринути в роздуми… Чим би для вас не була кава, погодьтесь, щось таки в ній є, якщо стільки людей не уявляють свого життя без неї.

Ще донедавна знайти хорошу каву в Україні було доволі складно. Зазвичай такими вважалися ті, що "приїжджали" до нас із закордону. Та вже сьогодні смачна українська кава може "постукати у ваші двері".

Блукаючи просторами інтернету в пошуках українських виробників, ми випадково "зустрілися" з кавовим брендом "Тіко-Чако". І хоч назва у бренду не зовсім українська, будьте певні, каву цю можна по праву назвати тутешньою.

Нашу увагу, перш за все, привернув оригінальний сайт, на якому ви не тільки можете замовити каву, а й почитати цікаву інформацію про цей напій та способи його заварювання. Та, про все по черзі :)

Ініціаторами, себто засновниками бренду стали Наталія та Олексій - подружжя з Кам’янця-Подільського. Вони, як і багато українців, шукали хорошу та запашну каву. Але, як то кажуть, хочеш чогось, краще зроби сам :)

Ви скажете: "Але ж кавові дерева у нас не ростуть, як ця кава може бути українською?!" Дуже просто. Зелені кавові зерна надходять сюди з різних країн. З яких саме - таємниця виробництва, однак Наталя та Олексій гарантують, що це 100% арабіка.

І хоч сировина таки надходить сюди з закордону, вся магія твориться вже тут, в Україні. Саме тут відбувається смаження та перемелювання кави… І якщо ви все ще скептично налаштовані, повірте, це справжня наука та мистецтво! Засновники "Тіко-Чако" кажуть, щоби досягти ідеального смаку, потрібно було чимало пробувати, тестувати, працювати. Адже, як виявилось, кава, змелена для заварювання в турці, для кавоварки не підійде. Та й ступінь обсмаження чималу роль відіграє…

Ми скуштували усі три види кави, котрі на даний момент представлені на сайті, і можемо вам трохи про них розповісти.

* каву готували в крапельній кавоварці

Естетика

 

"Естетика" підійде тим, хто любить насолоджуватись кавою або зазвичай змішує її з молоком чи вершками. І повірте, тут є чим насолодитись: ніжний горіхово-шоколадний смак, приємний аромат і стійкий післясмак, густа пінка.

Як кажуть про неї виробники, "Естетика" — міцна кава, яка вміє бути ніжною та турботливою. Підніме настрій, урізноманітнить хвилинку відпочинку, підкреслить смак десерту, надасть романтичності побаченню". Її можна пити не тільки зранку, а й впродовж усього дня.

Редколегія UaModna вирішила, що "Естетика" ідеально підходить для ранкової кави - вона ніжна, допоможе прокинутися і плавно "увійти" в робочий день. Щойно відкриваєш пакунок і вдихаєш аромат, починає лоскотати ніжний шоколадний запах з нотками горіху, а далі він доповнюється чимось молочним – наче п’єш каву з молоком чи ласуєш молочним шоколадом. За смаком трішечки нагадує Готику, однак м’якша та ніжніша.

Щодо складу, "Естетика" – поєднання трьох сортів арабіки середнього рівня обсмаження. На рахунок міцності сперечатись немає сенсу, адже в кожного свої вподобання і смаки.

Готика

Для поціновувачів насиченої кави – саме те, що треба! Додає бадьорості та заряджає позитивом на весь день. Має дуже насичений смак з нотками кедрових горіхів, спецій, гостренький приємний аромат. Відчувається гірчинка (сподобається любителям еспресо) та насичений горіховий післясмак.

Самі виробники про "Готику" кажуть таке: "Готика" відмінно бадьорить, додає тонусу. Розбудить вранці, пожвавить бесіду, зустріне важливого гостя, підкреслить серйозність ділової зустрічі".

А ми від себе додамо: Це – кава з "характером", не надто міцна, а просто з відчутною гіркотою і кислинкою, тому підійде не для всіх. Але слід зазначити, що вона залишає по собі довгий і приємний післясмак. Доречна в другій половині дня, коли голова вже втомлена від роботи за комп’ютером, а до кінця ще три-чотири години і в тебе дуже багато незавершених справ. "Готика" чудово бадьорить і додає енергії, щоби продуктивно закінчити робочий день та завершити всі необхідні справи.

В складі кави три сорти арабіки середнього та міцного рівня обсмаження.

Темпіка

Для любителів експериментів та міцної кави. Присутня певна пікантна різкість в смаку та ароматі. Післясмак віддає горіхом та фруктами, а коли п’єш, відчувається густий шоколадний смак. Аромат поєднує горіхово-шоколадні нотки з перцем та житнім хлібом. Є незначна гірчинка.

Така кава відмінно бадьорить, тому зранку це як раз те, що треба. А кожен кавоман зможе знайти в ній щось для себе.

"Темпіка" має повноцінний, закінчений смак з багатьма відтінками, кожен з яких спроможний підкорити. Впевнена міцність, відсутність зайвих нот" - так кажуть про неї виробники :)

Перше знайомство з "Темпікою" трохи збило нас з пантелику: різкуватий запах, такий же смак, гірчинка. Але ковток за ковтком ти звикаєш до цього, тобі починає подобатись оригінальний смак та пряний аромат - ти закохуєшся :)

У складі кави – арабіка та робуста середнього рівня обсмаження.

Уся кава "Тіко-Чако" виробляється без застосування ароматизаторів. Якщо вірити виробникам, таємниця якраз у вмілій обробці зерен. А ще її перевагою є те, що кава до вас потрапляє свіжою – обробляють її одразу після вашого замовлення.

Не можна не згадати і про стильне упакування: просте, але симпатичне, з нотками українського колориту і веселими штампиками, на яких можна знайти навіть пропорції для приготування ідеальної кави. Окрім того на пакетах є ще й спеціальний клапан, який вивільнює випари кавових олій і не дозволяє кисню пробиратись всередину та псувати зернята. Якщо триматимете каву в такій упаковці, зможете насолоджуватись незмінними ароматом та смаком напою впродовж 18 місяців.

Але, звичайно, найбільше нам сподобався саме індивідуальний підхід до кожного клієнта (адже в Україні таке не часто зустрінеш). Швидкий сервіс, ввічливе ставлення, помірні ціни… Каву в "Тіко-Чако" можна придбати як в зернах, так і мелену - ступінь помолу залежатиме від ваших побажань та від того, як ви зазвичай її заварюєте (про це вас спитають). Ідеальний приклад якісного обслуговування, поєднаний зі справді якісним продуктом.

Звичайно, у кожного смаки свої, тому фаворита кожен обирав для себе сам. Однак, загалом, запашна ароматна кава "Тіко-Чако" сподобалась усім. Та й на сайті виробника можна знайти чимало позитивних відгуків. Щось таки в ній є ;) Що вже й казати про уважне ставлення до кожного покупця. Одним словом, UaModna радить вам скуштувати каву від "Тіко-Чако", не пошкодуєте :)

Всю інформацію про каву "Тіко-Чако" можете знайти на сайті: www.tiko-chako.com